Меню

Українська Атлантида

Для усіх, хто втомився від міської метушні, або просто полюбляє "дикий" туристичний відпочинок на лоні природи, є на території природного парку "Подільські товтри" куточок, що за красою краєвидів не поступається Карпатам. А завдяки горам, які стримують холодні північні вітри, тут тепліше, ніж у будь-якому іншому місці Західної України, за що тутешні мешканці називають його жартома "Кримнаш". Це Бакота — село, яке ви не знайдете на жодній карті. І не тому що це помилка картографа чи моторошна легенда про село-привид. Просто одного жовтневого дня 1981 року воно опинилося під водою…

Зараз важко повірити, що на місці цього спокійного темно-синього плеса багато-багато століть поспіль вирувало життя. Існує дві версії походження назви Бакота: 1) "бокота" — "кусень хліба" (рум.); 2) "бакота" — "бажане, чудове місце" ("ба" — приставка, корінь "кот", "хот" ­— бажаний). Більшість науковців підтримує другу версію, що і не дивно, зважаючи на мальовниче місце розташування. Місто Бакота було столицею Дністрянського Пониззя — земель, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії Південно-Західної Русі. Спочатку вони входили до складу Київської Русі, потім — до Галицького, а з 1199 року — до об’єднаного Галицько-Волинського князівства. Перша згадка про місто Бакота датується 1240 роком — періодом монголо-татарської навали на чолі з ханом Батиєм. В 1255 році Бакота зазнала страшних руйнувань й була захоплена, внаслідок чого місто з усіма прилеглими землями на ціле століття опинилося у татарському ярмі. У 1362 році литовський князь Ольгерд на річці Сині Води розгромив загони татар і Бакота переходить під владу феодальної Литви. Щоб уберегти ці землі від спустошливих набігів орди, розгортається відновлення укріплень та захисних споруд.

В другій чверті XV століття продовжується боротьба польських і литовських феодалів за володіння Поділлям. У 1431 році між Польщею і Литвою було укладено перемир’я, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною між державами. Скориставшись ситуацією, жителі Бакоти та її округи у 1431 році оголосили себе вільними людьми й вигнали зі своїх маєтків українських, польських і литовських феодалів. Лише через три роки повстання придушили польсько-шляхетські війська, Бакотський замок було зруйновано вже назавжди, а місто поступово втратило своє значення адміністративного і господарського центру.

Остаточно ж історія Бакоти обірвалася в кінці 70-х років ХХ століття у зв’язку з будівництвом Дністровської гідроелектростанції. Доля села була вирішена примусово: потрібно виселятися. Спеціально сформовані бригади вирубували і спалювали по долинах дерева, інші переносили цвинтарі на відведені місця, також були сформовані будівельні та інші організації, що забезпечували вчасне переселення. Та найгіршим для переселенців було те, що кожен мусив сам зруйнувати свою хату та вирубати дерева у садку. З 1981 року почалось заповнення басейну водою. 1987-го вода досягла того рівня, який маємо сьогодні. Для селян із сіл, що навіки зникли під водами Дністровського водосховища, цей грандіозний проект назавжди став незагойною раною на серці. Назавжди канули у пiдводну прiрву сотні домівок. Зникли з лиця Землi й списанi з географiчних карт десятки сіл. Відтоді Бакотою називають всю затоплену місцевість.

Та не лише чарівні краєвиди та трагічна історія манять туристів у ці місця. На березі Бакотської затоки збереглася одна з найдавніших пам’яток поширення православ’я на Поділлі — Бакотський скельно-печерний Свято-Михайлівський монастир. Вперше про нього згадується в Литовсько-руському літописі в 1362 році, де зазначається, що монастир існував задовго до появи литовців на цих землях. Внаслідок постійних татарських набігів монастир почав занепадати, а пізніше під час обвалу гори був повністю похований під камінням. Теперішня загальна площа пам’ятки має розмір близько 760 квадратних метрів. Основні споруди монастиря складаються з трьох печер та ніші, які розміщуються в два яруси.

Старовинний напис на стіні поблизу входу до монастиря вказує на посвяту монастиря архангелу Михаїлу. Пізніше над ним хтось вибив меншими буквами інший напис: "Григорий воздвиг место се", таким чином вказавши ім’я засновника і першого ігумена. Бакотський Михайлівський монастир функціонував протягом 300 років з середини ХІІ до середини XV століття. Його занепад дослідники пов’язують з подіями польсько-литовської війни за Поділля 1431–1434 років. У 1893 році на місці давньоруської церкви Бакотського монастиря жителями Бакоти було споруджено нову дерев’яну церкву на честь Всемилостивого Спаса. Проте в середині 60-х років ХХ століття чергова хвиля боротьби з релігією зруйнувала храм, залишивши по собі лише порожні монастирські печери.

Безкраї водні простори Дністра, високі скелі, залишки стародавнього монастиря, відсутність цивілізації, тиша і спокій створюють незабутню атмосферу, приваблюючи все більше туристів. До Бакоти можна доїхати власним транспортом — до села Грушка Староушицького району, потім до Каштанівки і до берега Дністра. Автобусом можна їхати із Хмельницького до Старої Ушиці, або з Кам’янця-Подільського. На затоці ви можете орендувати трейлер або ж розкласти намети на самому березі. Їжу потрібно брати з собою, хоча на території часто відкривають невеликий намет, де можна купити щось перекусити. Найближчий магазин знаходиться за два кілометри. Зупинитися можна і у Кам’янці-Подільському, де є великий вибір житла на будь-який гаманець. А на затоку приїхати вдосталь покупатися, порибалити, зварити юшки чи підсмажити шашличок, покататися на катамарані або човні.

Також у цих місцях є три джерела, які в народі вважають цілющими: Північне, Південне і Найпівденніше. Люди вірять, що вони лікують безпліддя, хвороби серця і очей.

З кожним роком поціновувачів відпочинку на природі стає все більше. А тому знайти якусь затишну місцину робиться дедалі важче, адже скрізь, де з’являються туристи, розвивається й інфраструктура. Бакотська затока ж поки залишається тим спокійним куточком, де можна просто відпочити від цивілізації (тут навіть інтернет не ловить), побути подалі від людей, залишитися наодинці зі своїми думками, або просто насолодитися хоч і штучно створеними, проте казковими пейзажами української Атлантиди.